Єжи Шмагалскі
професор Варшавського університету
викладач факультету Прикладних Суспільних Наук та Ресоціалізації
(Секції, яка присвячена теорії та методам соціальної роботи)

CАМОДОПОМОГА ЩО ЦЕ?

Cамодопомога, а точніше взаємна допомога присутня у суспільному житті людини від моменту зародження нашої цивілізації. Це доводять етнологи, історики, а також археологи, які знаходять у розкопках матеріальне підтвердження того, що вже первісні люди допомагали вижити своїм слабшим, неповноцінним товаришам. На межі XIX та XX століть російський мислитель Петро Кропоткін у творі “Взаємна допомога яко чинник розвитку” аналізував численні свідчення існування цього виду людської поведінки як невід’ємного елементу суспільного життя і намагався довести, що завдяки цьому явищу людство змогло вижити як рід. Він також доводив, що не тільки люди, а й тварини допомагають один одному.

Сьогодні поняття самодопомоги має значно вужче значення. Вживане у соціальній роботі та практиці служб соціальної допомоги, в лікуванні залежностей, в неурядових організаціях воно виступає у двох значеннях. Перше з цих значень вживається у сфері соціальної роботи, і стосується переважно людської поведінки, яка передбачає:
•    обмін інформацією про те,  як можна давати собі раду із певними проблемами;
•    створення у партнерів почуття що, вони не самотні зі своїми проблемами і можуть  розраховувати на підтримку;
•    взаємну фінансову підтримку, якщо є така необхідність.

Самодопомога у цьому значенні відрізняється від інших форм допомоги досвідом  співпереживання проблем усіма учасниками процесу. Тут основну роль відіграють особи, які краще дають собі раду з труднощами, завдяки чому вони можуть допомогти іншим своїм прикладом та досвідом. Соціальні працівники та професійні терапевти намагаються активізувати процес самодопомоги серед людей, яким допомагають. В основному, самодопомогою називають таку допомогу, яку самостійно, без участі професіоналів надають собі або іншим з тими самими проблемами люди.

Цей рух заснували у 1935 році у Сполучених Штатах Америки два алкозалежні - хірург Боб С. та біржовий маклер Білл В., який у 1939 році опублікував книжку про методи  взаємодопомоги у лікуванні алкоголізму. Її назва “Анонімні алкоголіки” стала назвою усього руху. Успіх цього методу вплинув на його широке розповсюдження в Канаді, а згодом і в інших країнах, зокрема в сімдесятих роках він з’явився у Польщі. На сьогоднішній день цей метод поширений вже у сто шістдесяти країнах світу. Метод АА було використано як приклад для людей з іншими залежностями. Cамодопомогу почали використовувати люди з іншими проблемами, емоційними, особистісними та міжособистісними, які вже втратили надію на результативну допомогу професійних спеціалістів. Вони почали організовувати групи, які отримали назву групи самодопомоги.

Самодопомога, яка апелює до досвіду АА по суті є “егоїстична”, адже люди завдяки взаємній підтримці рятують передусім самих себе. Переконатися  у цьому можна дуже просто, вистачить у недільні вечори послухати на одній з радіостанцій, як Кжиштоф Алкоголік розмовляє зі слухачами: видно, що для людей схильних до алкоголізму існує лише одна альтернатива - участь у спільнотах взаємодопомоги AA або загибель.

Друге визначення самодопомоги стосується будь-якої діяльності людей, яка замінює або доповнює діяльність органів влади та створених владою інституцій, що мають задовольняти суспільні потреби. Така cамодопомога спрямована на діяльність, метою якої є спільне благо. У цьому розумінні самодопомога - це протилежність безсиллю проти долі, сил природи та авторитарної влади. Така cамодопомога часто асоціюється з діяльністю неурядових організації.

ЦІННОСТІ РУХІВ CАМОДОПОМОГИ

Майже сімдесят років досвіду перевірили цінності, якими керуються рухи самодопомоги. Френк Райсіан й Девід Карролл, американські популяризатори та організатори руху cамодопомоги, у книжці “Нове визначення взаємодопомоги. Політика та практика”, звертають увагу на те, що суб’єктом cамодопомоги може бути не тільки окремий індивідуум, але також група або громада. Такий суб’єкт  використовує для самодопомоги свої засоби та ресурси. Френк Райсіан та Девід Карролл зазначають, що розвиток рухів самодопомоги суттєво збільшує суспільний потенціал розв’язання проблем та труднощів, адже:
•    зменшується кількість людей, які користуються допомогою, та зростає кількість людей, які допомагають;
•    люди, які отримують  допомогу, розуміють, що теж мають можливість допомогти іншім, тому уникають деградації, яку переживають ті, хто лише користуються допомогою;
•    завдяки тому, що багато людей допомагають іншим, у цілому суспільстві розвивається вміння  допомоги.

Райсіан й Карролл також вказують, що потенціал cамодопомоги полягає у намаганні окремого індивідууму або групи впливати на свою долю, що являє собою так звану дію знизу. Самодопомога - це протилежність бюрократичній діяльності інституцій покликаних служити громадянам, їх безособовості та надмірній формальності процедур. Вона зближує людей і базується на неформальних, безпосередніх відносинах. Допомагаючи собі, люди приборкують почуття безпорадності перед проблемами, такими як залежність, соціальні патології та хронічні хвороби. Самодопомога вчить сприймати самого себе, свої слабкості, впливати на своє середовище та змінювати його. “Самодопомога - це дуже важливе продовження світового руху заради демократії. Цей рух переймається, перед усім, проблемою керування, філософія самодопомоги виводить значення участі споживача за межі лише прийняття рішень.” (Райсиан, Карролл 2000, с. 23)

На думку цих та багатьох інших дослідників, рухи самодопомоги збагачують потенціал демократичних суспільств у їх розвитку та у подоланні життєвих труднощів, як окремим громадянином, так і  громадою. Однак, щоб ці рухи були ефективні та мали можливість досягнення своїх цілей у суспільствах, окрім підтримки знизу, необхідні також політична та юридична бази. Без цього самодопомога приречена на поразку, якщо взагалі їй вдасться з’явитись. Досить згадати гіркий досвід рухів cамодопомоги, які з’явилися у середовищі батьків неповноцінних дітей у вісімдесятих роках. Авторитарна влада не ставилася толерантно до самостійності громадян навіть у таких політично невинних напрямках, як право батьків на більш активну участь у житті своїх неповноцінних дітей. (Дронжкієвич 1992)

Юридичним та політичним фундаментами для організації процесу ефективної громадської cамодопомоги в демократичному суспільстві є повага основ допомоги. Ми зараз живемо у державі, основні закони якої як сказано у преамбулі Конституції Республіки Польщі “(...)спираються на свободи та справедливості, співпрацю з владою, суспільний діалог та підтримку, яка зміцнює права громадян та їх спільнот” ( Dz.U. із 1997 р. Нр 78, poз. 483).


Розвиваючи зародки громадянського суспільства в громадських рухах, неурядових організаціях, фондах, нам необхідно керуватися цим правилом. Однак чи розуміють у нас достатньо чітко цю засаду устрою держави та її наслідки для суспільного життя?

ПРАВИЛО ДОПОМОГИ

Поняття “правило допомоги” має багато значень. Науково–енциклопедичне пояснення цього правила, яке також має назву “правило субсидіарності” (від англ. поняття subsidiarity) містить такі обов’язкові умови для його застосування:
•    по перше, повноваження приймати рішення повинні належати відповідальному за наслідки цих рішень;
•    по друге, прийняття рішень має відбуватись якнайближче від місця їх втілення.

Повноваження приймати рішення повинні бути пов’язані з відповідальністю за наслідки виконання цих рішень, що, у свою чергу, спонукає до розважливого використання цих повноважень. Окрім цього, розташування повноважень приймати рішення та відповідальності за їх наслідки якнайближче до регіонів, у яких вони мають бути втіленні, збільшує шанси на те, що при прийнятті цих рішень будуть враховуватись місцеві умови. (Wolf 2001, с. 977)

Таке розуміння ідеї допомоги близьке до теорії ефективного управління, сформульованої сучасною наукою, яка рекомендує мобільність повноважень прийняття рішень, участь у прийнятті рішень їх майбутніх виконавців та осіб, яких ці рішення стосуються. Такий підхід до управління збільшує ймовірність “влучності” прийнятих рішень, адже такі люди вносять до процесу прийняття рішення своє знання проблеми. Вони стають співавторами рішень, які приймаються, завдяки чому отримують своєрідне заохочення взяти участь у підтримці та виконанні цих рішень. Однак необхідно зазначити, що таке раціональне застосування правила допомоги не цілком пояснює його значимість для впорядкування суспільного життя.

Вплив ідеї допомоги на суспільне життя  не обмежується тільки сферою управління організаціями. Ця ідея має ширше та глибше значення. В європейській філософії вона з’являється починаючи з Аристотеля, а якщо вона нова у польському конституційному ладі, то це тільки тому, що основними її цінностями є  - автономність та самостійність людської одиниці. Правило допомоги спирається на ці цінності та захищає їх. В авторитарній системі, яка діяла у нашій країні до 1989 року, місця для таких цінностей не було.
Сучасне політичне та юридичне значення правила допомоги походить із концепції оголошеної папою Пієм XI у 1931 році в енцикліці Quadragesimo anno, яка протиставлялася експансії тоталітарних ідей, що охоплювали тодішню Європу. Пій XI писав: „...сьогодні внаслідок зміни обставин лише могутні організації можуть справитися із завданнями, які колись вирішували малі організації. Та незважаючи на це, непорушеним та незмінним залишається основний закон соціальної філософії: що людська одиниця може зробити на користь суспільства власними силами та з власної ініціативи, того її не можна позбавляти; несправедливістю, суспільною втратою та порушенням ладу є також позбавлення менших та нижчих громад завдань, які вони можуть виконати, та передоручення цих завдань громадам могутнішим та вищим. Кожна  суспільна дія за своєю метою і природою є допоміжною: вона повинна допомагати членам суспільного організму, а не знищувати їх або поглинати” (Łużyński 2001, с. 46).

Правило допомоги, яке походить з вищезазначеної концепції, було прийняте Європейською Комісією за системну основу інтеграції ще у сімдесятих роках, проте з часом його звели до тези про управління вищого рівня нижчим, а в кінці кінців до правила прийняття рішень на нижчому рівні.

З’являються думки, що внаслідок цих змін католицька ідея допомоги перетворилася в ліберальну ідею, яка передбачає що держава повинна бути слабка та діяти лише за бажанням суверенного електорату. (Streeck 1995, с. 426)

Протистояння католицького та ліберального розуміння допомоги заважає введенню її у практику суспільного життя. Однак зустрічаються й менш категоричні думки, згідно з якими визнання правила допомоги державами Європейського Союзу є лише наслідком вираження цими державами пошани до прав людини, демократії, а його відповідне застосування може одночасно бути гарантію дійсної позиції громадян як суб’єктів. У такому розумінні правило допомоги стає директивою, яка визначає загальний напрямок юридичних врегулювань у Європейському Союзі. (Zgud 1999)

Переконливо виглядає одна з найновіших інтерпретацій поняття “правило допомоги” представлена з точки зору католицької суспільної науки. Згідно з нею це правило повинно завжди узгоджуватися з конкретними умовами суспільного життя, а розподіл компетенції між людською одиницею та малою громадою, так само як між меншою та більшою громадами, повинен завжди відповідати конкретній суспільній ситуації. Перед кожним перенесенням компетенції нижчої інстанції до вищої повинні відбуватися суспільні дебати за участю усіх зацікавлених сторін, які дозволять захистити менші суб’єкти суспільного життя від позбавлення їх прав, а державу від надмірного навантаження завданнями, які змогли б виконати людські одиниці та менші громади. Необхідною умовою втілення правила допомоги є активність громадян. Нестача цієї активності може відчуватися однаково в суспільствах, які прожили в тоталітарних системах і не навчилися брати активну участь у суспільному житті, а також у суспільствах, які живуть у державах із високим соціальним захистом, звиклих до розбудованих систем соціальної допомоги. Соціальні інституції, які існують між громадянами та державою, створює не держава, а активне суспільство, яке само визначає свою долю. (Łużyński 2001)

У нашій країні визнання правила допомоги як основи структурного ладу означає створення держави як громадянської спільноти. Така держава, яка відповідно до статті 1 Конституції є  “спільним благом усіх громадян”, має певні соціальні обов’язки перед усіма членами спільноти, вона поважає їх автономію та визнає право людських одиниць та спільнот на автономну діяльність. Така держава повинна створювати умови для функціонування громадянського суспільства. Професор Вінчорек, юрист,  спеціаліст з конституційного права, учасник роботи Конституційної Комісії Національного Асамблеї, яка підготувала проект діючої Конституції, оцінив цей проект як такий, що є в рамках ідеї про державу як спільноту, яка  надає  своїм громадянам значну автономію. Проте він відзначив „що деякі правила у цьому проекті вказують радше на інше бачення держави. Із них виникає держава як всеосяжний опікун. Це стосуються, перед усім, правил, які стосуються соціальних прав громадян.” (Winczorek 1998, с. 132)

Досвід трансформації в нашій державі як у територіальному самоврядуванні, так і у системі неурядових організацій вказують на те, що окреслене у Конституції 1997 року правило допомоги як основи нашого системного ладу визначає радше мету, ніж актуальну дійсність. Тільки постійні зусилля громадян задля поширення меж громадянського суспільства можуть наблизити цю мету. Необхідним у цих зусиллях є використання потенціалу cамодопомоги.